2. “Король – то є батько, а Річ Посполита – мати”

Польсько-литовська унія

В середині XVI століття Польща та Литва були окремими державами, але зберігали тісний зв’язок. Вони мали спільного правителя з династії Ягеллонів, а також довгу історію союзів та перемог над спільними ворогами: тевтонцями та московитами. Ягеллони були хорошими королями, яких шанували в обох державах, однак останній з роду, Сигізмунд Август, не мав нащадків. З’явився ризик, що після його смерті Польща та Литва вже не оберуть спільного правителя, тому їх шляхи розійдуться. У той же час Литва зіткнулась із все більшими проблемами зі сторони Москви. Метою царів було захоплення інших земель Великого Князівства.

У цій ситуації в обох державах почали лунати голоси про необхідність посилення співпраці. Поляки вважали, що Польща та Литва повинні стати єдиним королівством, але це не влаштовувало еліту Великого князівства Литовського, яку очолили князі Радзивілли.

Люблінський сейм

У 1569 році король Сигізмунд Август скликав сейм у Любліні. Саме там мали тривати дискусії щодо майбутнього обох держав. Делегація Великого князівства Литовського не погоджувалася з пропозицією поляків створити єдину державу. Литвини (мешканці Великого князівства Литовського) натомість хотіли зберегти у новій державі свою окремішність, тому, аби перешкодити польським планам, таємно виїхали з міста. Така поведінка образила короля. На пропозицію учасників сейму, аби повернути литвинів назад, він оголосив приєднання українських воєводств – Волині, Брацлавщини та Київщини – до Корони Польської. Шляхта цих воєводств мала присягнути і таким чином підтвердити це приєднання.

Поляки збентежено чекали на дії руських шляхтичів. Чи погодяться вони з рішенням короля? Вони переконували сусідів, що приєднання до Польщі принесе їм користь, стверджуючи: “Ми, поляки, є щасливішими за вас, підданих Великого Князівства Литовського”. Чому так?

Польська шляхта

Польський шляхтич мав ряд закріплених прав у себе на батьківщині. Разом із сусідами зі свого регіону він зустрічався на сеймиках, тобто з’їздах, аби обирати послів на вальний (загальний) сейм. На сеймиках шляхтичі узгоджували основні пункти пропозицій, а під час вальних сеймів посли разом із королем та сенатом вирішували найважливіші державні справи. Шляхтич платив невисокі податки. Ніхто не міг забрати його землю або ув’язнити його без вирока суду. Він сам обирав собі релігію і користувався з фактичної свободи слова. Шляхта була дуже високої думки про себе і часто починали суперечки з королем, представляючи йому свої аргументи.

Люблінська унія

Руська шляхта з певним ваганням погодилась на приєднання до Корони Польської, але на своїх умовах – збереження своїх прав і привілеїв. Це змусило литвинів повернутися на сейм до Любліна. Невдовзі там було підписано акт унії, яка збереглась в історії як Люблінська унія. В її результаті постала єдина держава, Річ Посполита (дослівно – “спільна справа”), яка мала спільного короля, сейм і сенат, закордонну політику та гроші. Короля мала обирати шляхта під час виборів. Натомість три приєднані до Польського королівства воєводства – Київське, Волинське та Брацлавське – отримали своєрідну автономію в межах Речі Посполитої. Згідно з Люблінськими привілеями вони навічно зберігали в непорушності свої кордони, руську мову як мову судочинства й адміністрації, своє право (ІІ Литовський статут); оголошувалася рівність між католиками і православними.

мова та право

Не все у Речі Посполитій було спільним для Польщі та Литви. Обидві частини тієї держави зберегли окреме військо, урядовців та мови діловодства. Цікаво, що у випадку Литви це не була литовська мова. Чому?

Еліти, що правили у Великому Князівстві Литовському, швидко зазнали впливу з руського боку, тобто ставали схожими на русинів (так називали мешканців України і Білорусі у XV-XVIII століттях). Більшість мешканців ВКЛ були православними та розмовляли руською мовою. Недивно, що руська мова стала мовою діловодства. Ще перед укладенням Люблінської унії саме цією мовою було написано Литовські Статути, важливі правові кодекси, з допомогою яких було уніфіковано право різних частин держави. Статути застосовувались і в українських воєводствах, що були приєднані до Корони Польської.

Двох чи трьох народів?

Річ Посполиту колись називали “Обох народів”, бо вона повстала внаслідок поєднання Польського королівства та Великого князівства Литовського. Чому Україна не стала третьою частиною тієї держави? Це доречне питання. 

В Польському королівстві на той час вже перебували три руські воєводства, а новоприєднані терени не мали своєї автономії в межах ВКЛ. Не мали і власного володаря, який би володів правом укладати унію, відтак не могли претендувати на окреме місце. Про нього вони заявлять лише згодом – у першій половині XVII ст., твердячи, що добровільно об’єдналися з поляками та литвинами договором, тож мають рівну з ними позицію.

На той час на українських землях вже сформувалася нова сила – запорозькі козаки, які мешкали над Дніпром (більше про них тут). Вони також почали претендувати як представники руського народу на своє місце в політичній системі поруч зі шляхтою.  Після смерті короля Сигізмунда ІІІ Вази вони вимагали визнати їх право брати участь у виборах нового короля. Шляхта Речі Посполитої не вважала козаків за рівних, аби визнати їх право спільно керувати державою. У результаті шляхті Речі Посполитої, серед якої була й руська шляхта, довелось боротися із козацькими повстаннями. Своєю чергою серед козаків значну частину складала дрібна, і навіть середня місцева шляхта.

Лише шок, спричинений найбільшим з повстань, яке розпочав Богдан Хмельницький, змусив шляхту задуматися над тим, як же полагодити справу з козаками. Було вирішено укласти з ними унію, відому також як Гадяцьку – від місця її підписання. Згідно з нею, мало з’явитися Велике Князівство Руське, православні єпископи мали доєднатися сенату, а більшість козаків – отримати привілеї шляхецького стану. 

На жаль, через спротив обох сторін конфлікту, унія не стала реальністю, а суперечки між Річчю Посполитою та козаками лише посилились. Більше про ті події ти дізнаєшся у розділі 7.